У містечко Іванків на півночі Київщини повномасштабна війна прийшла 25 лютого. Напередодні ввечері російські війська вдерлись в Україну через зону відчуження – 30-ти кілометрову заборонену територію, забруднену радіацією внаслідок Чорнобильської катастрофи. Вони захопили приміщення Чорнобильської АЕС та персонал станції, потім просунулися від білоруського кордону далі – на Бучу, Бородянку, Київ та Іванків. 25 лютого за містечко почались бої. Того ж дня снаряд влучив у Іванківській краєзнавчий музей, де зберігалися роботи видатної мисткині – Марії Примаченко. Вогонь охопив музей. Першим пожежу побачив музейний сторож. Коли дах зайнявся, чоловік витягнув із вогню все, що зміг. 14 картин художниці з 25, представлених у музеї, вдалося врятувати. Ці твори місцеві жителі переховували до кінця російської окупації. Те, що мешканці ризикували своїм життям, щоб урятувати роботи мисткині – найкраще свідчить про безцінність (чи справжню ціну?) мистецтва Марії Примаченко. Зараз вона є, напевно, найбільш упізнаваною українською художницею – і вдома, і за кордоном. До виставок з її роботами стоять черги, а за останні два роки твори Примаченко побачили в Нью-Йорку, Венеції, Люксембурзі, Лондоні, а тепер й у Варшаві. На початку квітня у Музеї сучасного мистецтва в Варшаві відкрилась виставка «Тигр у саду. Мистецтво Марії Примаченко». Майже 100 робіт з приватної колекції Едуарда Димшиця дають можливість побачити, що хвилювало мисткиню в останні роки її життя.
Експозиція виставки з Музеї сучасного мистецтва у Варшаві, MSN
Ідеальна земля
Марія Примаченко народилася в селі Болотня Іванківського району на Київщині. Це невелике поліське село з двома вулицями, що оточене лісом та річкою. Марія належала, як би ми зараз це назвали, до мистецької родини. Мати була вишивальницею, батько – теслярем, а бабуся розмальовувала писанки. Займатися вишивкою, писанкарством чи малюванням було досить типовим для селянських родин в Україні. Окрім декоративно-ужиткового значення, прикрашання будинку, народними промислами можна було ще й заробити. Тож ці знання передавали з покоління в покоління (найчастіше по жіночій лінії) та з дитинства заохочували до цих занять.
Перші досвіди малювання у малої Марії – малюнки паличкою на піску, поки пасла гусей. Цікаво, що коли Марія в 1960-х роках відкриє вдома мистецьку школу, діти спочатку вчитимуться малювати на піску, а вже згодом олівцем на папері. Примаченко пояснювала це також тим, що хорошому художнику варто навчитись любити та відчувати землю.
Малювала вона й синім глеєм і кажуть, що розписувала хати та пічки сусідам. Загалом практика розписування та розмальовування стін не характерна для Полісся, адже хати здебільшого були дерев’яні. Та у роботах Примаченко з різних років (наприклад, «Сидить Марусина на печі, пряде куделицю. Сидить Галя на скрині, вишиває рушник для Івана-козака»), де бачимо інтер’єр хати – розписане все. Не залишається пустого місця: розписані піч, стіни, на стінах вишиті рушники, вишита скатертина на столі, розмальовані глечики й тарілки – все дихає мистецтвом. Примаченко рідко залишає «пусті» місця на картинах, а білим фон лишається тільки в ранніх роботах. Але картини з багатьма деталями заповнені не хаотично, а навпаки, ніби в це вкладено якийсь вищий сенс – не залишати пустоти. Цю ідилію «повного життя» видно на різних картинах, де вона зображає весну. В ідеальному світі (читай, на Поліссі) присутнє все – і птахи, і тварини, і люди, і риби, і повні плодами рослини. Перші її мистецькі враження – це українське традиційне мистецтво та власна уява. А вже згодом – навчання в Лаврських майстернях в Києві.
Серед подібних собі
Те, що Примаченко потрапила до експериментальних майстерень в Києві – це щасливий випадок. Її родичка Варка Матвієва працювала головою Іванківської ткацько-вишивальної артілі. Виставки час від часу проводили у місцевому домі культури. Ймовірно, Примаченко не була офіційно частиною артілі, через те що з дитинства хворіла на поліомієліт і не могла ходити. Але Примаченко була дуже здібною і не повторювала добре відомі орнаменти, а створювала свої. Зараз ми можемо побачити це тільки на небагатьох вишивках, які залишилися в родині. Якщо порівняти традиційну вишивку на Поліссі та квіти Примаченко, одразу видно унікальний авторський стиль, навіть якщо ви не розумієтесь на українській вишивці.
В середині 1930-х років, після Голодомору, радянська влада почала “пошуки талантів у селах”. Однією з тих, хто шукав самобутніх митців, була вишивальниця Тетяна Флору. Вона поїхала в Іванків і одразу помітила незвичну вишивку. Там їй розповіли про Примаченко й спрямували в село, де жила мисткиня. За різними спогадами, вдома у Марії пошукувачка побачила малюнки і вирішила запросити художницю до новостворених майстерень для народних митців та мисткинь з села. У цих майстернях на території Києво-Печерської Лаври та Музею українського декоративного мистецтва мали разом працювати та навчатись художники народні та академічні. Серед викладачів були відомі українські художники – Анатоль Петрицький, Василь Кричевський, Василь Касіян. Ця ідея була не нова – на початку 20 століття, до захоплення в Україні влади більшовиками, подібні майстерні існували у селах Вербівка та Скопці на Київщині, де працювали народні митці й мисткині Ганна Собачко-Шостак, Євмен Пшеченко, Василь Довгошия, там же працювали й Казимир Малевич, Олександра Екстер, Ніна Генке-Меллер. Пшеченко та Довгошия помруть під час Голодомору, Малевич буде репресований, Екстер втече у Францію, Собачко-Шостак врятується від голодної смерті завдяки переїзду в Росію.
Марія Примаченко. Фундація родини Примаченко
Примаченко брали, напевно, спочатку як вишивальницю, а вже у Лаврі вона проявила себе як художниця. Тут варто віддати належне і її родині. Бо на відміну від історії художниці Катерини Білокур, якій родина забороняла малювати навіть вдома, Примаченко дозволили займатися улюбленою справою і навіть підтримали поїздку до Києва. Це досить незвично як для загалом патріархального українського села. Чи знали б ми про Примаченко, якби не цей шанс у Лаврських майстернях? Можливо так, але дізнались би ми про неї набагато пізніше. Та й стиль Примаченко міг би бути іншим. Але найголовніше – чи встигла б вона так відчутно вплинути на українську культуру?
Навколо періоду життя в Києві в біографії Примаченко найбільше білих плям. Що вона робила усі ці роки в Києві, окрім навчання? Що бачила? З ким була знайома? За малюнками знаємо, що вона була в театрі на опері «Запорожець за Дунаєм». Судячи з її малюнків та кераміки, за яку вона експериментально взялась у Лаврських майстернях, Примаченко дуже багато працювала. І навіть створила скульптуру «Крокодил», єдину, яка зберіглась.
Використані пропагандою
Першою виставкою Примаченко (не персональною) вважається Виставка українського народного мистецтва у Москві 1936 року. Багатьох дивує, що ранні твори Примаченко, близькі до авангарду, збережені і їх навіть показували публічно. Та насправді все просто: роботи Примаченко показували в контексті «декоративності», не мистецтва, а народного промислу, фольклору, та ще й у пропагандистських цілях. Звісно ж, ідея була така: поміщики експлуатували бідних селян, платили їм копійки, селяни були закріпачені, а радянська влада прийшла і їх врятувала. Яка іронія і який цинізм просувати цю ідею після Голодомору та закріпачення українських селян в колгоспи, де їм платили не грошима, а міфічними трудоднями. Примаченко, до речі, часто називають “колгоспницею” у каталогах та статтях, ставлячи знак рівності між селом та колгоспом, хоча вона просто не могла там працювати через інвалідність. Однак це мало стати частиною пропаганди, мовляв, дивіться, як чудово живеться в Радянському Союзі – селяни встигають гарувати в колгоспі і творити мистецтво, а ми це заохочуємо й дозволяємо. І Голодомору ніякого не було.
Ця виставка 1936 року у Москві є ілюстрацією того, навіщо і чому це народне мистецтво заохочувалося офіційно, в той час як художників (як от бойчукістів) розстрілювали за буржуазний націоналізм, тобто буквально за занадто українське мистецтво. Каталог цієї виставки всипаний звеличенням Леніна й Сталіна, завдяки яким український народ нарешті може творити й жити. І, звісно, серед неймовірного мистецтва Параски Власенко, Марії Примаченко, Ганни Собачко-Шостак та інших ми бачимо килими з Леніном за ескізом Івана Падалки (розстріляним у 1937 році) та килим зі Сталіним за ескізом Василя Седляра (розстріляним у 1937 році).
На цій виставці Примаченко показувала своїх вже класичних акварельних звірів, яких радянські мистецтвознавці, не заглиблюючись у зміст, називали «якимось фантастичними звірями». Цікаво, що у Примаченко не було відверто пропагандистських чи радянських робіт. З ранніх – це робота «Буржуї» (1936-37), яка чомусь за кепкою та червоним галстуком нагадувала радше комуніста. Інші роботи зазвичай лише мали тематичні підписи, на кшталт «Травневі квіти дарую в День Радянської Армії» (1970). На паризькій виставці українського мистецтва 1975 року є робота Примаченко під назвою «Квіти Леніна». Проте серед інших відверто пропагандистських робіт того часу, цей підпис до зображення квітів здається штучним, ніби винятково для виставки.
Війна, пам’ять, втрата
У порівнянні з тотальною радянською естетикою того часу на тему війни, в роботах Примаченко можна побачити зовсім інші образи Другої світової. Її коханий Василь, батько її єдиного сина Федора, був військовим. Коли нацистська Німеччина виступила проти Радянського Союзу, Василя забрали на фронт. Так він і загинув, у перші місяці війни, а Марія лишилась сама з новонародженою дитиною. Почалась окупація Київщини, під час якої нацисти вбили її брата та інших односельчан. Внук художниці Петро згадує, як бабуся розповідала, що окопи були просто на городі, а в бліндажах вони з сином Федором пересиджували обстріли. Усе це знайомо багатьом українцям нині.
Тему війни й втрати кохання вона пронесла через все життя. Повторюваний образ – братські могили невідомих солдатів, адже її чоловік лежить в одній з таких могил. Роботи Примаченко, присвячені війні, – не про велику перемогу, а про памʼять та втрати, про ціну миру. Починаючи від квіткових композицій-присвят «Букет невідомому солдату./ Честь і слава вам, дорогі воїни!/ Ви полягли за нас – / Будемо молить Бога за вас» до менш очевидних. Наприклад, одна з перших післявоєнних робіт «Галя і козак», 1947, де жінка плаче, проводжаючи чоловіка на війну. Або ж «Кінь стоїть сумує», 1962, де кінь (можливо й з попередньої картини) прийшов на могилу до свого козака.
І хоча в наші дні після повномасштабного російського вторгнення в Україні символом миру стала голубка Примаченко («Голубка распустила крила, хоче на землі мира»,1982), художниця не була в сучасному розумінні пацифісткою. Бо інша її картина, що стала дуже відомою саме після 2022 року – це «Наша армія, наші хранителі», 1978. Примаченко розуміла, що цей мир має хтось берегти. Та й багато інших робіт вона присвячувала прикордонникам, морякам, солдатам, які несуть службу. Наприклад, «Дарую дорогим прикордонникам, котрі не сплять, хоча їм доводиться гірко, Та стережуть [свою землю] зірко. Бажаю їм щастя, здоров’я, Щоби світило сонце, щоб панували мир і любов на землі» або «Три папуги гудуть,/ Хлопці в армію ідуть./ Бажаю їм щастя,/ Щоб повернулися додому!».
Марія Примаченко. Атомна війна – будь проклята вона. Щоб люди не знали і горя не мали! 1989
Ідею про мир і красу землі, на якій не варто воювати, вона повторює і на картинах, і під час рідкісних інтервʼю. Наприклад, на питання, які картини вона б хотіла намалювати, Примаченко відповідає: «А які ж картини тепер треба малювати? Мир, мир, мир…щоб не наробив нам ворог лиха. Щоб жили люди у мирі і злагоді. Оце я хочу такі картини намалювати. І я буду їх малювати!». Під час іншого інтервʼю в онука Марії Примаченко Петра запитують, ким він хоче бути. Він відповідає: льотчиком. «Петя, а як война буде?» – «Не буде!».
Зараз онук художниці, Петро Примаченко, з перших днів війни служить в ЗСУ.
Зміна тематики
Невідомо, чи Примаченко створювала роботи під час війни. Проте довгий час опісля неї вона багато вишивала. У 1940-х та 1950-х популярність Примаченко згасла. Народне мистецтво відійшло на другий план – тепер радянська влада говорила на закордонну аудиторію не про утопію Радянського Союзу, а про перемогу над нацизмом. Стиль Примаченко дуже змінився – вона почала більше малювати гуашшю та додавати фон робіт, який дуже багато значив. Взагалі, колір для Примаченко дуже важливий. Та коли ми говоримо про практику художниці чи художника з села, ми маємо розуміти, що вибір кольору, фарб, полотна чи паперу великою мірою залежав від самої наявності матеріалів та можливості працювати з ними. Наприклад, експерименти Примаченко з керамікою закінчились одразу після повернення до Болотні з Києва, хоча кожен глечик з квітами вона детально та унікально розмальовувала, ніби створюючи ескіз.
В 1960-х відновлюється інтерес до Примаченко, не в останню чергу завдяки поколінню художників-шістдесятників, які почали свій творчий шлях після смерті Сталіна. В контексті політичної відлиги українські художники 1960-х почали рефлексувати над штучністю навʼязаного соцреалізму та шукати альтернатив, нових джерел творчості. Один з таких художників, Віктор Зарецький, будучи соцреалістом, поїхав змальовувати портрети колгоспниць поліських сіл. Полісся як унікальний регіон зі своїми особливостями, а також через віддаленність від великих міст, зберігся у своїх традиціях найкраще. Там Зарецький захопився автентикою – селяни досі практикували давні традиції святкувань, займалися писанкарством, вишивали, співали. Про це він захоплено розповідає в листах до дружини – художниці й правозахисниці Алли Горської. Під час таких поїздок він знайомиться з Марією Примаченко, починає висилати їй фарби й папір, мріє про персональну виставку Примаченко в Києві. Як він сам казав, з поліського села він повернувся додому модерністом та авангардистом. Захоплення українською народною культурою переросло в обʼєднання під красномовною назвою “Клуб творчої молоді”, де можна було те, що ніде більше не було можливим. Наприклад, святкування Різдва (яке було заборонене), виставки забутих митців, як от Ганни Собачко-Шостак, творчі подорожі Україною. Завдяки старанням шістдесятників Марія Примаченко отримує головну державну нагороду в сфері культури – Шевченківську премію.
Минула слава повертається до Примаченко, але знову під зручним наративом: не художниця, а «наївна мисткиня», «бабуся з села», яка малює добрих звірів та квіти. Роботи, присвячені війні, звісно, ігнорували. Як і всі її «серйозні» роботи.
Слова і звірі
Кожну свою роботу Примаченко підписувала. Вона концептуалізувала підписи, особливо звірів, які не є такими наївними та добрими, як здається. Це алегоричні портрети, часто про конкретні риси людей. Про скупих: «Цей звір винограду наорав/ І нікому не дав./ І сам не гам,/ І другому не дам». Про силу не зважати на інших: «Звір Сміхун сміється – / Людей не боїться». Чи ж про тих, хто дуже впертий і вважає себе найкращим: «Баран круторогий збився з дороги».
Художниця також насичувала роботи поліськими віруваннями та філософією, зображала лісовиків, русалок, водяників. А її квіти можна сприймати як обереги – адже і вони мають свої символіку та значення, присвяти й побажання. Ось вона зображує рожі (троянди) на жовтому тлі: «Дарую діткам рожі, Щоб не були у школі сльози,/ Щоб учителі були хороші». А внуку Івану дарує соняшники на рожевому фоні: «Соняшник любить хилити голівку до сонця,/ А любов – молодим до серця./ Дарую Іванкові на щастя».
Далеко не всі її звірі були добрими. Наприклад, звірі війни. Якщо Примаченко і зображала війну, а не її наслідки, то у формі страшного звіра з кривавою пащекою, зубами, їхні тіла мутують. Ці звірі неоднакові. На виставці можна побачити роботу 1989 року «Атомна війна – будь проклята вона! Щоб люди не знали і горя не мали!», де з червоного звіра стирчать змії, а замість бороди пляшка горілки. Вона так ненавиділа п’яниць та алкоголізм, що звірі війни теж несли за собою цю згубну звичку. У Примаченко є ціла серія робіт різних років, присвячена цій проблемі. Зокрема «Каже видра: «Краще дружити з вужем, ніж із п’яницею-мужем» або ж «Зелений змій/ Робить людям горе/ І смерть дуракам/ А розумним - ні».
Усі ці соціально-політичні роботи рідко можна зустріти в радянських каталогах. Деякі все ж іноді пролазять в каталоги чи календарі в 1980-х роках, але часто з цензурованими назвами. Наприклад, робота з червоним звіром, який відкриває зубатого рота, є присвятою Рональду Рейгану 1986 року, тодішньому президенту США: «Господін Рейган на цю картину подивися і удумайся яка ця атом важка і тяжола і нерозумна. Ось подивися і з нами помирися щоб був мир на Землі. Атом вона красіва можна цацкаця і з родними попрощаться». Ця робота зʼявляється в альбомі «Марія Приймаченко», виданому у 1989 році, проте з нейтральною назвою «Загроза війни». Її твори продовжують називати «народними картинками», акцентують тільки на фантастичних звірах, «яких не існує в природі», та називають Примаченко селянкою з ідилічного села. І жодної згадки, що після Чорнобильської катастрофи її село Болотня вже не є ідилічним тихим місцем.
Трагедія Чорнобиля
Аварія на Чорнобильській АЕС, що спричинила найбільшу техногенну катастрофу 20 століття, розміщується всього за 40 кілометрів від Болотні. Від Зони відчуження відповідно – 10 кілометрів. Усі розуміли, що радіація не зупинилась за колючим дротом та невидимим кордоном. Родина Примаченко згадує, що коли син Федір дізнався про катастрофу, то відразу побіг до матері – запитати, що вони будуть роботи. Марія була головою сімʼї і приймала всі рішення. Та вона сказала: «Будемо малювати».
Про період перших тривожних днів по катастрофі художниця говорила, що «гнали худобу, як у війну, цілу ніч їхали машини і світили фарами і ніхто нічого не розумів». Ці порівняння з війною дуже характерні: Чорнобильської катастрофа в образі вогню або ліквідатори катастрофи як герої війни. Ми бачимо схожі досвіди з війною теперішньою, російсько-українською: переселення, «отруєні землі» (тоді – радіацією, тепер – мінами та снарядами), знищення цілих міст, сіл та місцевої культури.
У перші тижні катастрофи, коли почалося відселення навколишніх сіл, Примаченко почала переживати, що і її теж відселять. Так вона написала в одному з листів 8 травня 1986 року фольклористці Лідії Орел: «Ліда, як будуть, моʼ відселять, то ми до Вас приїдемо жить. Федя буде малювати, і Ваня, і Надя, і я, бо ми близько коло атома…». Але потім передумала. Сказала, що не боїться атома, бо надто стара, але переживає, чи не будуть боятися люди її «заражених» картин? Навіть в такі моменти апокаліпсису для неї було важливо, щоб її мистецтво бачили. Щоб це мистецтво мало якусь силу і змінювало тих, хто бачить ці роботи.
Вона відчувала біль за природу свого рідного ідилічного Полісся, в яке приїздять навіть пінгвіни («Пінгвіни, наші друзі,/ Захотіли на Полісся подивитись:/ Як у нас орють,/ І як гарно молоді танцюють»). Так тварини, що жили в ідеальному світі, стикаються з екологічною катастрофою: «Куропатиця говорить із жабою. Жаба каже: Нам – горе, ніде покупатися: заражена вода. Нам – біда!». А «Поліській сом виліз із ставка в бор, шукає чистої води. А у нас нема її!». Те, що це роботи з чорнобильського циклу, присвячені такій важливій темі, якої боялися торкатися художники «офіційні», ми знову розуміємо лише з підписів. Якщо «обрізати» назви – це просто різнокольорова (і дуже красива!) птаха з жабкою. Або насичено-синій сом на жовтому фоні.
Примаченко – одна з небагатьох митців, які висловлювалися про Чорнобильську катастрофу. Для неї четвертий блок стає місцем памʼяті та вшанування. Вона вірить у майбутнє після апокаліпсису. Також Примаченко чи не єдина у мистецтві говорить про корупцію навколо посвідчень ліквідаторів та проблеми зі здоровʼям, з яким стикнулись українці. Ось гарна, всипана вишнями картина. Більший звірок сидить за столом на стільчику, на столі пляшка горілки, чарка і конверт. Скорочена назва «Прийшов ведмідь до вовка» знову нічого нам не говорить. Можна уявити, що двоє друзів просто зустрілись на чарочку під вишнями – ідилія! Та Примаченко розповідає детальну історію хабара: «Пришов медьвідь до вовка даі мині за чорнобел справку що я у чорнобелі був на четвертім блоці дежти був був ти полісі свойм голосом гув я принес бочку меду вовк неісу меду принесі бочку водки и осельодки я дам аж дьві справки що у чорнобелі був А другу натрубі був у трубу дув и звязу на блоці а яж тарілки неженьц хиба бабу з водеою изловлю лови хотя и діда Аби була за нами победа». Історія в тому, що ведмідь просить дати довідку, що він нібито був ліквідатором у Чорнобилі. Вовк спочатку противиться. Але ведмідь пропонує мед як хабар. Вовку цього хабаря мало, а от як принесе горілки й оселедця, то він видасть довідку, ще й напише, що «на трубі був, у трубу дув». Тут Примаченко іронізує над вигадками та перебільшеннями людей, які насправді не брали участі в ліквідації, але отримали довідки. Адже «дути у трубу четвертого блока» нереально навіть для дивовижного світу Примаченко, де також є свої закони реального та нереального. В той же час, справжні чорнобильці лишаються без компенсацій: «Дикий дядечко заліз у горох, щоб не бачили люди – нема обуві і штанів І невдобно просить у начальників, бо я ще й інвалід чорнобильський. І надуває шарика». А на зображені ми дійсно бачимо дядечка у горосі, тільки надуває він не кульку, а щось схоже на рибу чи рака. Чи ж не історію про те, як на лікування онкології після катастрофи на ЧАЕС віддавали останнє, має на увазі Марія? От і два ведмеді думають, як отримати довідку, що вони мають інвалідність: «Два медведі ліваніди говорять куда луче поіти щоб йіх приняли у лівниди» (авторський стиль збережного, ліваніди мається на увазі інваліди, Примаченко часто писала слова як чула або з помилками – прим.авт).
Історія Чорнобильської катастрофи також стала особистим горем – Валерій Ходемчук, перша жертва катастрофи, був її родичем. Примаченко створила декілька схожих робіт з пташкою, що літає: «Галка літає, свого чоловіка шукає, а його ніде немає. Його тіло розлетілося по всій Україні. – Будуть рости квіточки, будуть їх рвать діточки, будуть до могилок нести. А моя могила у небо полетіла». Вважається, що його тіло так і лишилось під завалами четвертого блоку. Примаченко ж тут навпаки бачить це так, що чоловік разом з радіацією та димом від пожежі розлетівся по всій країні. Художниця також присвячує декілька робіт його матері, яка чекає сина біля будинку. Взагалі віра в те, що сталась помилка та надія, що (загибла) людина повернеться – характерні для Примаченко. Вони також особисті та автобіографічні – вона вірила, що її коханий чоловік, який загинув на війні, повернеться. Свою хату вона не хотіла залишати під час перших днів аварії на ЧАЕС теж тому, що «ця хата довго чекала свого солдата». Але любов до своєї землі та хати, майже персоніфіковане ставлення до неї, характерне для українців. Моя бабуся теж не залишила свою хату та землю під час окупації Київщини у лютому-березні 2022 року. Можливо, частково «навіяними» катастрофою є й роботи, де підкреслюється ненормативність тварин – триголова семинога змія, чотиринога стонога, сині перці, банани у горщику, тощо. Центральними стає не зображення настрою тварини, а саме ненормативність.
«Чим далі заглиблюючись у природу феномена Марії Примаченко, я проникаюсь впевненістю, що генія народжує земля. Той клаптик землі, що явив світові чорнобильського монстра, насичений таємницями, особливою енергетикою. Мимоволі виникає думка: а якби будівничі АЕС вивчили історико-культурний потенціал цієї землі (з упавшою на неї зіркою – полин, з трьохголовими мутантами на картинах Марії Примаченко) – чи будували б вони станцію саме там», – писала мистецтвознавиця Ніна Велігоцька, яка була знайома з Примаченко та приїздила до неї в гості після 1986 року.
І дійсно, можливо, феномен популярності Примаченко в тому, що вона найкраще вповні передала багатство поліської землі, яка так постраждала від російського вторгнення вже у 2022 році? У тому, що побачивши її картини, можна відчути світогляд людини, яка любить усе живе, свою землю, живе в злагоді з природою, при цьому розуміючи сучасні загрози. Чи не тому творчість Примаченко сприймається нині як дуже сучасна? Бо її мистецтво – це найповнішій портрет України.
